СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК РЕСУРС ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Анотація

У статті досліджено концепцію соціального капіталу як важливого нематеріального ресурсу публічного управління та демократичного врядування. Проаналізовано історичні витоки поняття – від праць Ліди Ханіфан (1916), яка трактувала соціальний капітал як основу громадської участі в освітніх процесах, до подальших теоретичних інтерпретацій Джеймса Коулмана, Роберта Патнема, П’єра Бурдьє, Марка Грановеттера та Нан Лін. Визначено, що соціальний капітал поступово еволюціонував від розуміння як індивідуальної риси до усвідомлення його як колективного ресурсу, який формує здатність суспільства до самоорганізації, взаємодії та довіри між владою й громадянами. Розкрито зміст соціального капіталу як системи соціальних зв’язків, норм, цінностей і практик співпраці, що сприяють зниженню транзакційних витрат, підвищенню ефективності управлінських рішень і зміцненню легітимності влади. Визначено ключові структурні форми соціального капіталу – зв’язки всередині груп, міжгрупові мости та вертикальні відносини – як інституційні механізми комунікації в управлінському просторі. Обґрунтовано, що соціальний капітал є необхідною умовою для формування активного громадянського суспільства, розвитку партнерських форматів взаємодії «влада – громада – бізнес» і реалізації принципів відкритого врядування. Особливу увагу приділено українським реаліям, де соціальний капітал відіграє ключову роль у відновленні суспільної довіри, зміцненні місцевого самоврядування та підвищенні стійкості держави в умовах воєнних і післявоєнних викликів. Підкреслено, що ефективне публічне управління в Україні неможливе без розвитку горизонтальних зв’язків, соціальної солідарності, волонтерства та участі громадян у прийнятті рішень. Соціальний капітал, таким чином, виступає інтеграційним чинником і стратегічним ресурсом модернізації державного управління, що відповідає парадигмі соціальної солідарності як ресурсу публічного управління.